Опис та характеристика рослини Абрикос звичайний

Батьківщина абрикосу – Північно-Східна Азія , де абрикос відомий більше 4000 років . До Європи абрикос потрапив незадовго до початку нашої ери через Грецію і Римську імперію . У XIV столітті він став відомий в Англії, а звідси через Атлантичний океан в XVII столітті був завезений до штату Вірджинія (США). Спочатку вважали, що культурні форми абрикоса були завезені до Італії з Вірменії . В античній писемності його називали Malum armeniaca (яблуня з Вірменії) . Пізніше абрикос, був виділений в самостійний вид – Armeniaca vulgaris .

Дуже цінна порода з групи кісточкових. Харчова, медоносна та технічна рослина. Використовують плоди, насіння та абрикосову камедь. Плоди використовуються у свіжому вигляді, для консервування та сушки. Для сушіння використовують плоди середньоазіатських сортів з високим вмістом цукру та сухої речовини. Ядро (насіння) у цих сортів солодке, тому використовується для харчування як горіхи.[3] Сушені абрикоси містять калій (K), що стимулює роботу серця та цілого організму. Сушені абрикоси без кісточок називаються курага, з кісточками — урюк. Сушені плоди містять 50-60% цукру. Ядра кісточок мають солодкий смак, їх вживають як замінник мигдалю. На стовбурах і гілках абрикоса виділяється камедь, з якого виготовляють клей та масляні емульсії. З деревини виготовляють музичні інструменти, що добре звучать, сувеніри. Абрикос використовують і як підщепу для деяких плодових порід.

М'якуш плодів містить близько 27 % цукрів (переважно сахароза), понад 2,5 % органічних кислот (яблучна, лимонна, саліцилова, винна), пектини (1 %), бета-каротин (1,6 мг %), аскорбінову кислоту (10 мг%), тіамін, рибофлавін, флавоноїди, калій (305 мг %), залізо, срібло тощо.У насінні є жирна олія (30—50% ) емульсин, глікозид амигдалін (у дикорослого абрикоса); в камеді є арабіноза (41 %), галактоза (44 %), глюкуронова кислота (16 %), мінеральні та білкові речовини. У медицині використовують плоди у свіжому і сушеному видах. Високий вміст калію і заліза робить сухі абрикоси необхідними в харчовому раціоні вагітних та хворих анемією. Солі калію, що містяться в м'якоті абрикоса дозволяють застосовувати плоди для дієтичного харчування хворих, в першу чергу з серцево-судинними захворюваннями. Курагу призначають хворим з порушеннями серцевого ритму, недостатністю кровообігу, хворим, що лікуються сечогінними засобами і серцевими глікозидами, при інфаркті міокарда, міастенії і при інших захворюваннях. 

При цукровому діабеті вживати курагу не рекомендується.

березень - квітень (до розпускання листків).

Абрикос, як і більшість плодових культур, зазвичай розмножують вегетативно. Для цього здебільшого застосовують такі способи: кореневої порослю, кореневими нащадками штучно ізольованих коренів, кореневими живцями, щепленням. Крім того, хоча він практично не застосовується, але можливий і дуже хороший метод повітряних відводків та метод розмноження насінням. Кореневої порослі та відводків зазвичай утворюється невелика кількість, а їх викопування завдає шкоди кореневій системі материнського дерева - значення цих способів не велика. Спосіб кореневого живцювання може дати набагато більше посадкового матеріалу, однак застосовується досить рідко. Вирощений з кісточок місцевої рослини абрикос буде набагато більш стійкий до клімату, і властивості сорту абрикоса зазвичай успадковуються.

Сортовий абрикос поширений в основному на півдні України, але й там він плодоносить нерегулярно. Часто у дерев взимку підмерзають плодові бруньки, а навесні квіти, так як абрикос рано цвіте. У поліській та лісостеповій зонах України в основному вирощують дерева абрикоса з насіння, їх називають «жерделі». Жерделі дають, як правило, дрібні плоди, що не відрізняються високими смаковими якостями, але дерева їх менш вимогливі до умов вирощування, мають підвищену зимостійкість. У абрикоса є самоплодні і самобесплодні сорти. Краще в насадженнях вирощувати кілька дерев для перехресного запилення квіток.